Гражданский процессуальный кодекс Украины (ГПК Украины) с комментариями к статьям

ГОРЯЧАЯ ЛИНИЯ БЕСПЛАТНОЙ ЮРИДИЧЕСКОЙ КОНСУЛЬТАЦИИ (495) 662-98-20: 441

Стаття 173. Початок розгляду справи по суті

1. Розгляд справи по суті розпочинається доповіддю головуючого про зміст заявлених вимог та про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання, після чого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду.

2. У разі розгляду справи за відсутності відповідача головуючий доповідає про позицію останнього щодо заявлених вимог, викладену в письмових поясненнях. При частковому визнанні позову відповідачем головуючий з’ясовує, у якій саме частині позов визнається.

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР
до статті 173 Цивільного процесуального кодексу України

1. Розгляд справи по суті — це друга частина стадії судового розгляду. Її завданням є встановлення і перевірка фактичних обставин справи.

Ця частина судового розгляду розпочинається доповіддю головуючого. Зміст цієї доповіді визначено законом. У ній зазначається про зміст заявлених вимог (як правило, судді зачитують або коротко переказують позовну заяву) і про визнання сторонами певних обставин під час попереднього судового засідання. Доповідь судді має тезисний характер. Доповідач відзначає також про зміну підстав чи предмету позову, якщо такі дії мали місце, про зустрічний позов та про позов третьої особи.

Якщо відповідач не з’явився, але подав письмові пояснення раніше, то їх зміст теж оголошується головуючим під час доповіді. Якщо такі відсутні, суд відзначає також і те, що відповідач пояснень не надав.

Метою доповіді є доведення змісту справи до учасників процесу та всіх присутніх в залі засідання осіб, що надає можливість їм стежити за розвитком процесу і цим забезпечує його виховний вплив.

2. Після доповіді головуючого з’ясовується, чи підтримує позивач свої вимоги, чи визнає відповідач вимоги позивача та чи не бажають сторони укласти мирову угоду або звернутися для вирішення спору до третейського суду. Для з’ясування цих обставин суд ставить сторонам відповідні запитання. Лише у разі одержання негативної відповіді на усі ці запитання, суд може розглядати справу по суті.

Відповідно до п. 24 постанови Пленуму ВС України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. N 2 головуючому також необхідно уточнити, в якому обсязі та з яких підстав підтримується позов або в якій частині визнається позов, а якщо сторони мають намір укласти мирову угоду, то на яких конкретно умовах.

Слід мати на увазі, що визнання позову відповідачем може бути повним або частковим. Головуючий з’ясовує, в якій саме частині позов визнається, тобто які вимоги позивача відповідач вважає обґрунтованими. У разі визнання частини вимог, розгляд справи по суті проводиться в повному обсязі.

Господарський процесуальний кодекс України
Стаття 173. Об’єднання і роз’єднання позовів

1. В одній позовній заяві може бути об’єднано декілька вимог, пов’язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

2. Суд з урахуванням положень частини першої цієї статті може за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи об’єднати в одне провадження декілька справ за позовами:

1) одного й того самого позивача до одного й того самого відповідача;

2) одного й того самого позивача до різних відповідачів;

3) різних позивачів до одного й того самого відповідача.

3. Об’єднання справ в одне провадження допускається до початку підготовчого засідання, а у спрощеному позовному провадженні — до початку розгляду справи по суті у кожній із справ.

4. Не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

5. Не допускається об’єднання в одне провадження кількох вимог, щодо яких законом визначена виключна підсудність різним судам.

6. Суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз’єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об’єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства. Розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз’єднання позовних вимог.

7. Про об’єднання справ в одне провадження, роз’єднання позовних вимог, про відмову в об’єднанні справ в одне провадження, роз’єднанні позовних вимог суд постановляє ухвалу.

8. Справи, що перебувають у провадженні господарського суду, в разі об’єднання їх в одне провадження передаються на розгляд судді, який раніше за інших суддів відкрив провадження у справі.

9. Якщо провадження у справах було відкрито в один день, справи, в разі об’єднання їх в одне провадження, передаються на розгляд судді, який першим прийняв рішення про їх об’єднання.

10. Справи, об’єднані в одне провадження, роз’єднанню не підлягають.

Ч 1 ст 173 гпк

1. Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.

2. Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст господарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

1. Стаття 173 відкриває розділ IV «Господарські зобов’язання» Кодексу і присвячена встановленню найбільш загальних ознак та особливостей цього інституту.

Господарське зобов’язання можна визначити як відносне регулятивне правовідношення, що виникає на передбачених законом підставах і в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника вчинення зазначеного діяння з одночасним обов’язком його прийняття і підтвердження виконання. Відмінності господарських зобов’язань від зобов’язань у цивільно-правовій сфері полягають у специфічних характеристиках предмета правового регулювання (див. ст. 1, 3 Кодексу), особливостях суб’єктів-учасників цих правовідносин (наприклад, у деяких випадках їх відносини будуються не на принципі рівності сторін, а на владних повноваженнях однієї сторони по відношенню до іншої), підстави виникнення цих правовідносин мають деякі характерні риси. Економічний зміст господарського зобов’язання складає товарне переміщення соціальних благ, які виступають у вартісній формі, з майнової сфери боржника в майнову сферу кредитора.

Господарським можна назвати лише зобов’язання, в якому однією із сторін неодмінно виступає суб’єкт господарювання, а іншою — будь-які учасники господарських правовідносин. Відповідно до ст. 55 цього Кодексу суб’єктами господарювання виступають учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Учасників господарських правовідносин визначає ст. 2 цього Кодексу: суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин права власності.

2. Необхідно розрізняти терміни «обов’язок» та «зобов’язання», хоча іноді в законодавстві вони застосовуються як аналоги. Обов’язок означає певний вид та міру необхідної поведінки суб’єкта. Поняття «зобов’язання» необхідно розглядати як правовідношення, зміст якого можуть складати декілька обов’язків разом з кореспондуючими ним повноваженнями, метою яких є товарне переміщення соціальних благ з майнової сфери боржника в майнову сферу кредитора.

Об’єктом господарського зобов’язання є соціальні блага матеріального та нематеріального характеру, з приводу яких сторони (учасники) правовідносин вступають у взаємодію.

Юридичний зміст господарського зобов’язання становлять взаємопов’язані права та обов’язки його учасників (сторін). Під правом розуміється можливість кредитора вимагати від іншої сторони вчинення певного діяння (дії або бездіяльності), а під обов’язком — необхідність для боржника вчинення цього діяння.

Зауважимо, що в законодавчому визначенні господарського зобов’язання воно представлене у вигляді простої моделі: обов’язок боржника та відповідне йому право кредитора. На практиці зазначене правовідношення має більш складний характер, оскільки кожна із сторін виступає і як боржник, і як кредитор, тобто є одночасно носієм і прав, і обов’язків.

3. Частина 2 статті передбачає основні види господарських зобов’язань майново-господарського та організаційно-господарського характеру, зміст і особливості яких розкриваються відповідно у ст. 175, 176 цього Кодексу.

Оскільки в процесі виконання господарського зобов’язання можуть виникнути певні обставини, які будуть впливати на його результат, у сторін є можливість за взаємною домовленістю внести необхідні зміни до змісту та умов цього зобов’язання (ч. 3 цієї статті). Єдиним застереженням є відсутність протиріччя цих змін вимогам законодавства. Наприклад, якщо договір укладений на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, сторони не можуть відступати від змісту типового договору, однак мають право конкретизувати його умови. Порядок внесення таких змін передбачений ст. 188 цього Кодексу.

Український юридичний портал

Глава 19 ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО ГОСПОДАРСЬКІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

1. Господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарю­вання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, пе­редбачених цим Кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господар­ського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, спла­тити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторо­ни виконання її обов’язку.

2. Основними видами господарських зобов’язань є майново-господарські зобов’я­зання та організаційно-господарські зобов’язання.

3. Сторони можуть за взаємною згодою конкретизувати або розширити зміст госпо­дарського зобов’язання в процесі його виконання, якщо законом не встановлено інше.

1. Стаття 173 Господарського кодексу України вперше легально закріплює поняття і ви­значення господарського зобов’язання. Зобов’язальні правовідносини є органічною складо­вою системи господарських правовідносин. Разом з іншими типами останніх вони індиві­дуалізують вимоги норм господарського права щодо взаєморозташування та взаємодії су­б’єктів господарювання та інших учасників відносин у сфері господарювання, наділяють цих суб’єктів взаємними правами і обов’язками. Таким чином, господарські зобов’язання є однією з передумов господарської діяльності.

У юридичних формах господарських зобов’язань, і тільки у них, реалізується господар­ський обіг — процес переміщення товарів (результатів виконаних робіт, наданих послуг) із сфери виробництва у сферу розподілу та обміну і через неї — у сферу споживання. У юридич­них формах господарських зобов’язань здійснюються також певні організаційно-господар­ські (управлінсько-господарські) дії.

2. Зобов’язальні правовідносини передбачають юридичний зв’язок певних осіб — учасни­ків зобов’язання, що відрізняє їх від правовідносин абсолютного характеру, де праву суб’єк­та протистоїть обов’язок усіх і кожного утримуватися від дій, які порушують це право (право власності, право господарського відання тощо). У зобов’язанні беруть участь дві сторони: зобов’язана сторона, зокрема боржник, зобов’язаний вчинити певну дію, що становить зміст зобов’язання, чи утриматися від певних дій, та управнена сторона, зокрема кредитор, який має право вимагати виконання зобов’язання.

3. Частина 1 ст. 173 у буквальному розумінні передбачає ті відносно малочисленні види зобов’язань, де зміст зобов’язання вичерпується однією дією (утриманням від дій), а управ­нена сторона не несе ніяких обов’язків щодо зобов’язаної сторони. Однак за своєю сутністю і спрямованістю ця норма, як й інші норми зобов’язального права, що містяться у Господар­ському кодексі, призначена для регулювання всієї сукупності господарських зобов’язань у їх різноманітності. Адже зміст господарських зобов’язань у реальній економіці набагато складніший і, як правило, охоплює не одну, а комплекс дій, спрямованих на досягнення єди­ного економічного результату (поставка партій продукції, виконання інноваційних робіт, будівельний підряд тощо). Тобто конкретні господарські зобов’язальні правовідносини у переважній більшості випадків поєднує декілька передбачених частиною 1 статті 173 «ато­марних» господарських зобов’язань, пов’язаних між собою за змістом і підставою виникнен­ня. Крім того, такі «атомарні» зобов’язання часто взаємоспрямовані: управнена сторона в одному з них є зобов’язаною в іншому, і навпаки. Зокрема, це стосується зобов’язань, що ви­никають з двосторонніх договорів. А таких договорів у економіці переважна більшість. Так, у зобов’язанні поставки постачальник — зобов’язана сторона, він зобов’язується поставити в обумовлені строки покупцеві товар. А покупець — управнена сторона, він має право вимагати від постачальника виконання цього обов’язку. Водночас покупець зобов’язується прийняти вказаний товар і сплатити за нього певну грошову суму, тобто стає стороною зобов’язаною, а постачальник, відповідно, управненою.

4. Інтереси управненої і зобов’язаної сторін у господарському зобов’язанні не суперечать одні одним. Вони підпорядковані меті досягнення єдиного економічного результату і мають реалізовуватися у межах встановленого правового господарського порядку з додержанням вимог законодавства. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загально­господарського інтересу (ч. 2 ст. 193 Кодексу).

5. Частина 2 статті 173 основними видами господарських зобов’язань називає майново-господарські та організаційно-господарські зобов’язання. У теорії до видів господарських зобов’язань відносять також внутрішньогосподарські зобов’язання. Згідно із статтею 3 Ко­дексу внутрішньогосподарськими є відносини, що складаються між структурними підроз­ділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурни­ми підрозділами. За умови, коли вказані структурні підрозділи є відокремленими і згідно із статтею 55 Кодексу визнаються суб’єктами господарювання, зазначені відносини можуть набувати ознак зобов’язань, визначених у статтях 173, 175, 176 Кодексу, і регулюватися правовими нормами, що регулюють господарські зобов’язання.

Крім зазначених, до видів господарських зобов’язань Кодекс відносить також соціально-ко­мунальні та публічні зобов’язання суб’єктів господарювання (див. коментар до ст. 177, 178).

6. Частина 3 статті 173 відображає диспозитивний (у межах законодавства) характер норм, що регулюють господарські зобов’язання, зокрема закріплює право сторін на зміну (конкретизацію або розширення) змісту останнього у процесі його виконання за взаємною згодою.

Статья 173. Отказ истца от иска, признание иска ответчиком и мировое соглашение сторон

СТ 173 ГПК РФ

1. Заявление истца об отказе от иска, признание иска ответчиком и условия мирового соглашения сторон заносятся в протокол судебного заседания и подписываются истцом, ответчиком или обеими сторонами. В случае, если отказ от иска, признание иска или мировое соглашение сторон выражены в адресованных суду заявлениях в письменной форме, эти заявления приобщаются к делу, на что указывается в протоколе судебного заседания.

2. Суд разъясняет истцу, ответчику или сторонам последствия отказа от иска, признания иска или заключения мирового соглашения сторон.

3. При отказе истца от иска и принятии его судом или утверждении мирового соглашения сторон суд выносит определение, которым одновременно прекращается производство по делу. В определении суда должны быть указаны условия утверждаемого судом мирового соглашения сторон. При признании ответчиком иска и принятии его судом принимается решение об удовлетворении заявленных истцом требований.

4. В случае непринятия судом отказа истца от иска, признания иска ответчиком или неутверждения мирового соглашения сторон суд выносит об этом определение и продолжает рассмотрение дела по существу.

Комментарий к Статье 173 Гражданского процессуального кодекса

Комментируемая статья устанавливает порядок и последствия отказа истца от иска, признания иска ответчиком и заключения мирового соглашения.

Согласно ч. 1 комментируемой статьи заявление истца об отказе от иска, признание иска ответчиком и условия мирового соглашения сторон заносятся в протокол судебного заседания и подписываются соответственно истцом, ответчиком, обеими сторонами. В случае если отказ от иска, признание иска или мировое соглашение сторон выражены в адресованных суду заявлениях в письменной форме, эти заявления приобщаются к делу, на что указывается в протоколе судебного заседания.

Истцу, ответчику или сторонам суд разъясняет последствия отказа от иска, признания иска или заключения мирового соглашения сторон (ч. 2).

В силу ч. 3 комментируемой статьи при отказе истца от иска и принятии его судом или утверждении мирового соглашения сторон суд выносит определение, которым одновременно прекращается производство по делу. В определении суда должны быть указаны условия утверждаемого судом мирового соглашения сторон. При признании ответчиком иска и принятии его судом принимается решение об удовлетворении заявленных истцом требований.

В случае непринятия судом отказа истца от иска, признания иска ответчиком или неутверждения мирового соглашения сторон суд выносит соответствующее определение и продолжает рассмотрение дела по существу (ч. 4).

В п. 32 Постановления Пленума Верховного Суда РФ от 24 июня 2008 г. N 11 «О подготовке гражданских дел к судебному разбирательству» (ред. от 9 февраля 2012 г.) разъяснено, что в стадии подготовки дела к судебному разбирательству истец может отказаться от иска, стороны могут заключить мировое соглашение или договор о передаче спора на разрешение третейского суда. Поскольку разрешение вопроса о принятии отказа от иска и утверждении мирового соглашения сторон в стадии подготовки не отличается от соответствующей процедуры при судебном разбирательстве (ст. 173 ГПК РФ), такие распорядительные действия сторон могут быть процессуально закреплены в предварительном судебном заседании.

Разрешение вопроса о принятии отказа от иска и утверждении мирового соглашения сторон в стадии подготовки не отличается от соответствующих действий судьи при судебном разбирательстве (ст. 173 ГПК РФ).

Отказ истца от иска, как и мировое соглашение сторон, не является для судьи обязательным. Если эти действия противоречат закону или нарушают права и охраняемые законом интересы других лиц, отказ от иска не принимается, о чем судьей выносится мотивированное определение с соблюдением требований, предусмотренных ст. ст. 224, 225 ГПК РФ.

При заключении сторонами договора о передаче спора на разрешение третейского суда судья применительно к правилам, предусмотренным ч. 4 ст. 152 и ст. 222 ГПК РФ, оставляет исковое заявление без рассмотрения. Заявление о соглашении сторон о передаче спора в третейский суд по аналогии с правилами ст. 173 ГПК РФ следует занести в протокол и получить подписи под ним обеих сторон, а при подаче сторонами соответствующего письменного заявления — приобщить его к делу. Следует также разъяснить предусмотренные ст. 223 ГПК РФ последствия оставления заявления без рассмотрения.

К распорядительным действиям относится также признание ответчиком иска (ч. 1 ст. 39 ГПК РФ), о чем может быть заявлено и в стадии подготовки дела к судебному разбирательству. Однако принятие судом признания иска ответчиком и вынесение в связи с этим решения об удовлетворении заявленных требований в соответствии со ст. 173 ГПК РФ допускается лишь в стадии судебного разбирательства, в ходе которого указанное заявление подлежит рассмотрению .
———————————
Бюллетень Верховного Суда РФ. 2008. N 9.

Пленум Верховного Суда РФ в п. 10 Постановления от 29 мая 2012 г. N 9 «О судебной практике по делам о наследовании» разъяснил также, что «суд утверждает мировые соглашения по делам, возникающим из наследственных правоотношений, лишь в случаях, если это не нарушает права и законные интересы других лиц и нормами гражданского законодательства допускается разрешение соответствующих вопросов по соглашению сторон.

Суд отказывает в утверждении мирового соглашения сторон, в частности, по вопросам: об универсальности правопреемства при наследовании (пункт 1 статьи 1110 ГК РФ), об определении наличия у сторон прав наследования и состава наследников (статьи 1116, 1117, 1121, 1141 ГК РФ), о признании недействительным завещания (статья 1131 ГК РФ) и свидетельства о праве на наследство (пункт 1 статьи 1155 ГК РФ), об отказе от наследства (статьи 1157 — 1159 ГК РФ), о разделе наследственного имущества с участием наследников, не принявших наследство, или наследников, у которых возникло право собственности только на конкретное наследственное имущество (статьи 1164 и 1165 ГК РФ), а также в других случаях» .
———————————
Бюллетень Верховного Суда РФ. 2012. N 7.

Отменяя решение суда первой инстанции и суда апелляционной инстанции, Судебная коллегия по гражданским делам Верховного Суда в Определении от 1 сентября 2015 г. N 46-КГ15-14 указала, что «в нарушение требований статей 39 и 173 Гражданского процессуального кодекса Российской Федерации суд заявление представителя истца Б.Н.М. об отказе от иска в части требований о выселении из квартиры несовершеннолетних детей сторон надлежащим образом не оформил, хотя в решении указал на изменение исковых требований Р.В.В. в процессе рассмотрения дела. Суд не разъяснил представителю истца последствия отказа от иска в указанной части, не обсудил в судебном заседании вопрос о принятии отказа представителя истца от части исковых требований и не вынес определения в соответствии со ст. 220 ГПК РФ о прекращении производства по делу в части иска о выселении несовершеннолетних детей в связи с отказом истца от этих требований.

Это нарушение норм процессуального права, регулирующих порядок рассмотрения заявления истца об отказе от иска или его части, является существенным потому, что нарушило право истца самостоятельно и по своему усмотрению определять предмет и основания иска» .
———————————
Определение Верховного Суда РФ от 1 сентября 2015 г. N 46-КГ15-14.

Надо полагать, что при утверждении мирового соглашения по делу с участием ребенка необходимо выяснить, отвечают ли условия соглашения интересам ребенка, и при необходимости привлечь к участию в деле орган опеки и попечительства, поскольку нередко между интересами родителей, лиц, их заменяющих, и интересами ребенка возникают противоречия. Кроме того, не могут быть утверждены мировые соглашения с участием ребенка по делам о лишении родительских прав, об ограничении родительских прав, о восстановлении в родительских правах, об усыновлении, об отмене усыновления, о признании брака недействительным и по некоторым другим делам с участием ребенка.

Заключаемое мировое соглашение, прежде всего, должно отвечать интересам ребенка, принципу заботы государства о ребенке и быть исполнимым. Далеко не каждое предложенное сторонами соглашение соответствует данным требованиям. Так, утвердив мировое соглашение между отцом И. и матерью А., суд определил место жительства ребенка по месту жительства бабушки. Между тем данное соглашение нарушает требования ст. ст. 54 — 55, 63 — 65, 68 СК РФ. Кроме того, суд не учел, что родители фактически отказались от ребенка, и не привлек к участию в деле органы опеки и попечительства .
———————————
Архив Лефортовского районного суда г. Москвы. Дело N 2-5711/15.