Сімейний кодекс України (СКУ). Науково-практичний коментар.

Стаття 79. Час, протягом якого сплачуються аліменти одному з подружжя

1. Аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.

2. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік.

3. Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це.

Коментована стаття визначає питання, які стосуються часу, протягом якого сплачуються аліменти одному з подружжя. Причому у ній містяться правові норми як щодо визначення моменту з якого стягуються аліменти, так і щодо тривалості таких правовідносин. Окрім цього, передбачається можливість стягнення аліментів за минулий час.

Ч. 1 статті передбачає правило, за яким аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви. В цьому полягає специфіка аліментних правовідносин, оскільки законодавець стає на захист інтересів одержувача аліментів, передбачаючи можливі намагання з боку відповідача по справі затягувати судовий процес з метою ухилення від сплати аліментів. Важливим у цьому випадку є чітке визначення моменту подання позовної заяви. Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК України позов пред’являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості. Позовна заява про стягнення аліментів може бути подана особисто стороною чи її представником через канцелярію суду. В такому випадку вона вважатиметься поданою в день відповідної реєстрації в канцелярії. Позивачеві варто одержати відмітку канцелярії суду на своєму примірнику позову про дату його реєстрації. Окрім цього, позовна заява з додатками може бути надіслана поштою чи іншими засобами зв’язку. Ч. 6 ст. 70 ЦПК України передбачає, що строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв’язку. Тобто у тому випадку, коли позовна заява надсилається через пошту чи передається іншими засобами зв’язку, то днем подачі позову вважається день відповідного відправлення, який підтверджується відповідною відміткою відправлення (квитанція про відправку рекомендованого чи цінного листа, штемпель на конверті тощо).

Одним із способів захисту одержувача аліментів є передбачена законом можливість стягнення утримання за минулий час. Закон передбачає, що якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більш як за один рік. У даному випадку, важливе значення має доказування факту ухилення відповідача від сплати аліментів. Згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків звільнення від доказування. Прикладами ухилення від сплати аліментів може бути зникнення відповідача з місця постійного проживання, його категорична відмова від сплати або ігнорування вимог позивача добровільно виконувати обов’язок щодо надання утримання тощо. В такому разі до суду разом з позовною заявою про вимоги щодо стягнення аліментів за минулий час, слід подати відповідні докази (постанова суду про розшук відповідача, довідка про рух оперативно-розшукової справи органів внутрішніх справ, відповідні листи до відповідача з проханням добровільно сплатити аліменти, нотаріально посвідчена заява з пропозицією укласти договір подружжя про надання утримання тощо).

Ч. 3 коментованої статті регламентує питання щодо тривалості строку інвалідності при вирішенні питання про стягнення аліментів. Зокрема, якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності. У разі подання відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це. Інвалідність може бути встановлена на певний строк, однак МСЕК може прийняти рішення про надання групи інвалідності довічно. Тому суд в рішенні має чітко визначитись і вказати, що аліменти стягуються на період інвалідності, а у разі продовження, — на період продовження. Це правило, запроваджено з метою уникнення необхідності особі щороку звертатися до суду з відповідним позовом. Тому державному виконавцю у цій ситуації достатньо щороку надавати докази продовження інвалідності, а він у свою чергу на цій підставі зобов’язаний продовжувати примусове стягнення.

Ст 79 ук ч3

1. Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об’єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Коментар :

До ч. ч. 1 та 3. Ч. 1 ст. 79 ЗКУ необхідно розуміти у сукупності із положеннями ч. 3 цієї статті, за якою «право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір … над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення … будівель і споруд» (це положення продубльоване у ч. 3 ст. 373 ЦКУ). Виходячи із системного тлумачення норм ЗКУ (зокрема, враховуючи численні положення кодексу про необхідність використання земельних ділянок за цільовим призначенням), дане формулювання слід, на наш погляд, розуміти розширено: право власності поширюється не лише на простір, необхідний для будівництва, а і на простір, необхідний для використання земельної ділянки за цільовим призначенням. На наш погляд, це означає, що поняття земельної ділянки включає в себе відповідний простір, а не лише «земну поверхню».

Розуміння земельної ділянки як простору характерне для практики ООН: «ділянка реєструється у кадастрі чи системі реєстрації нерухомого майна та зазвичай подається як частина площини, хоча фактично є певним об’ємом простору» («The parcel is registered in a cadastre or real property registration system and is usually shown as an area although in fact it represents a volume of space»)232.

Варто мати на увазі, що за чинним законодавством площа земельної ділянки вираховується як площа проекції межі земельної ділянки на площину проекції, в якій встановлена геодезична система координат (т. зв. аналітична площа). Саме вона фіксується в правовстановлюючих документах. На противагу аналітичній може бути також обчислена фізична площа, що враховує рельєф фізичної поверхні — пагорби, схили, западини тощо і може бути більшою.

У деяких країнах Європи (див., напр., § 1 ст. 552 Кодексу Наполеона у Франції233) законодавство розглядає поняття «земельна ділянка» (і, відповідно, «земля») як таке, що охоплює простір від центру Землі до «неба» (включно з усіма об’єктами нерухомості, що розташовані в межах цього простору — рослинністю, водами, будівлями тощо), хоча деякі країни встановлюють «нижні та верхні межі» поняття «земельна ділянка»234. Саме до таких країн належить Україна.

Чи є земельна ділянка річчю, майном. Земельна ділянка підпадає як під законодавче визначення речі («предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права і обов’язки» — ст. 179 ЦКУ), так і під визначення майна («окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки» — ст. 190 ЦКУ). Ст. 181 ЦКУ прямо відносить земельні ділянки до нерухомих речей, а отже — до майна.

Згадані положення законодавства не викликають заперечення з етимологічної точки зору. Слово «майно» походить від дієслова «мати» (синонім — «володіти»). Тобто етимологічно майно — це те, що можна мати, чим можна володіти. Поза усяким сумнівом, володіти можна і земельною ділянкою (як частиною землі).

Навіть за радянських часів, коли земельні ділянки були вилучені з цивільного обігу, концепція, за якою земельні ділянки слід визнавати майном, переважала235. На наш погляд, земельна ділянка — це, справді, специфічний різновид майна. Причому йдеться не лише про земельну ділянку у вузькому, землевпорядному розумінні — як ділянку із чітко встановленими межами, присвоєним кадастровим номером тощо, а про будь-яку частину земної поверхні, що може бути індивідуалізована (наприклад, об’єктом права державної власності можуть бути земельні ділянки лише із дуже приблизно визначеними межами, яким не присвоєно кадастрових номерів і т.д.).

На думку О. Г. Бондаря, який спеціально досліджував землю як об’єкт права власності, «земельна нерухомість не має принципово важливих особливостей, що дозволяють відокремити її від речей, і може розглядатися як особливий різновид нерухомого майна»236. Повністю поділяємо таку думку, беручи при цьому до уваги наявність спеціального правового регулювання відносин із землями, що зумовлене їх специфікою як природних об’єктів.

Вважаємо також, що під визначення речі (а відповідно, майна) не може підпадати земля у розумінні частини навколишнього середовища, оскільки вона, не будучи індивідуалізованою, не може бути об’єктом цивільних прав та обов’язків. Переконливі аргументи на користь такої позиції висловлюються у правовій доктрині Н. І. Титовою237 та ін. вченими238.

Межі земельної ділянки фіксуються у землевпорядній документації (кадастровому плані земельної ділянки) та виносяться на місцевість (в натуру) на підставі технічної документації щодо встановлення меж земельної ділянки із оформленням Акта винесення меж земельної ділянки в натуру. Місце розташування земельної ділянки фіксується прив’язкою її меж і крайніх точок до мережі координат (геодезичної мережі).

Права на земельну ділянку фіксуються як у правовстановлюючих документах (див. ст. 126 ЗКУ та коментар до неї), так і у складових державного реєстру земель (ст. 202 ЗКУ та коментар до неї).

До ч. 2. Коментована норма передбачає, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах практично на всі природні ресурси. На перший погляд, це може вказувати, що саме поняття «земельна ділянка» охоплює не лише відповідний простір, а й розташовані в його межах природні ресурси та об’єкти. Проте системний аналіз чинного законодавства вказує, що це здебільшого не так. Останні зміни до коментованої норми фактично лише підкреслюють відсутність її будь-якого регулятивного значення.

Водні об’єкти, ліси. Ч. 2 ст. 79 ЗКУ (див. також ч. 3 ст. 373 ЦКУ) передбачає, що «право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на … водні об’єкти, ліси …, які на ній знаходяться». Крім того, ст. 13 Лісового кодексу України передбачає, що право власності на ліси посвідчується державним актом на право власності на землю, а право власності на ліси виникає з моменту одержання цього документа. На перший погляд, це свідчить про те, що поняття «земля» та «земельна ділянка» у законодавстві України охоплюють не лише відповідний простір, а і згадані природні ресурси, що розташовані у відповідних межах. Проте нам видається, що процитовані положення законодавства слід тлумачити інакше. Оскільки води та ліси є окремими природними ресурсами, мають відмінний від землі правовий режим, для їх використання закон зазвичай вимагає отримувати спеціальні дозволи незалежно від наявності у користувача прав на земельну ділянку, вважаємо, що слід розмежовувати землі, земельні ділянки, з одного боку, та ліси та води — з іншого. Тому проголошення власника земельної ділянки «автоматично» власником зазначених природних ресурсів фактично є декларацією, не наповненою реальним змістом: власник земельної ділянки (за деякими незначними виключеннями, що підтверджують правило) не має можливості на свій розсуд володіти, користуватися та розпоряджатися водами та лісами, розташованими в межах земельної ділянки. Отже, вважаємо, що води та ліси не охоплюються поняттям «земельна ділянка».

Так, наприклад, ч. 3 ст. 13 Лісового кодексу України передбачає, що «документом, що посвідчує право приватної власності на ліси, є державний акт на право власності на землю, виданий на відповідну земельну ділянку». Проте, здійснення права власності на ліси неможливе тільки на підставі такого документу — необхідне одержання дозволу відповідно до вимог ст. 13 Лісового кодексу України. Даний приклад свідчить про те, що два об’єкти (земельна ділянка та ліс) не лише не співпадають, але й мають відмінний правовий режим.

Надра. Коментована норма не описує співвідношення права власності на земельну ділянку із правом на надра в її межах. Ст. 23 Кодексу України про надра надає землевласнику та землекористувачу право без окремого дозволу та внесення плати здійснювати обмежене використання надр під його ділянкою: «землевласники і землекористувачі в межах наданих їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб». На перший погляд, це також може означати, що надра є складовими земельних ділянок. Проте, на нашу думку, немає достатніх підстав навіть для того, щоб вважати надра не лише складовою, але хоча б приналежністю земельної ділянки (як пропонує Р. С. Кірін239). До такого висновку слід дійти на тій підставі, що надра можуть перебувати виключно у власності народу України (ст. 4 Кодексу України про надра), а право надрокористування землевласників та землекористувачів обмежується лише кількома видами обмеженого користування вичерпним переліком копалин. Термін же «приналежність» вживається зазвичай для того, щоб показати, що якийсь об’єкт (річ) має спільний правовий режим з «основною» річчю (ст. 186 ЦКУ). У випадку із надрами та земельною ділянкою це не так, отже, надра не є приналежністю земельної ділянки.

Поверхневий (ґрунтовий) шар. Ч. 2 ст. 79 ЗКУ (див. також ч. 3 ст. 373 ЦКУ) передбачає, що «право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар …». На противагу водам, лісам та надрам, ґрунти мають спільний режим із земельною ділянкою, землею; їх використання, охорона та відтворення регламентуються саме земельним законодавством. Виходячи із цього, вважаємо, що поняття «земельна ділянка» та «земля» в розумінні чинного законодавства охоплюють не лише простір над та під земною поверхнею, але й розташований в межах цього простору ґрунтовий покрив. Отже, ґрунти — складові земель (земельних ділянок).

Цікаво, що законодавство Російської Федерації (п. 2 ст. 6 Земельного кодексу РФ) прямо вказує, що поверхневий (ґрунтовий) шар входить до поняття «земельна ділянка» («земельна ділянка — частина поверхні землі (у тому числі ґрунтовий шар) …»).

Будівлі і споруди. Важливим, хоча і не вирішеним у коментованій частині, є питання співвідношення прав на землю із правом на розташовані на ній будівлі та споруди. З цього приводу слід зазначити наступне.

Межові споруди законодавство фактично відносить до приналежностей земельної ділянки (ст. 108 ЗКУ). Питання ж про співвідношення земельної ділянки та інших капітальних будівель та споруд, що на ній розташовані, є цікавим та неоднозначним.

У римському цивільному праві будівлі та споруди вважалися невід’ємною частиною земельної ділянки, діяв принцип «superficies solo cedit» (наземне майно приростає до земельної ділянки)240. Проте в подальшому, з ускладненням обороту, суспільних відносин, у правових системах багатьох європейських країн існування будівель на чужій землі стало реальністю241. У більшості сучасних країн будівлі та споруди визнаються приналежностями земельної ділянки, в Україні ж тривалий час було навпаки: ЗКУ 1990 р. передбачав, що земельна ділянка «автоматично» слідувала юридичній долі будівель і споруд, розташованих на ній (ст. 30). У судовій практиці переважав підхід, за яким перехід права відбувався навіть незалежно від посвідчення державним актом права наступника242.

Згодом певний час за земельним законодавством України земельна ділянка та капітальні будівлі і споруди мали незалежний правовий режим (див. первісну редакцію ст. 120 ЗКУ). Такий режим земельних ділянок зберігався навіть до набрання чинності ЦКУ, де у ст. 377 було передбачено «автоматичний» перехід права на земельну ділянку вслід за нерухомим майном (колізія між ст. 120 ЗКУ та ст. 377 ЦКУ на практиці здебільшого вирішувалася на користь останньої).

Законом від 27.04.2007 до ст. 120 ЗКУ були внесені зміни, і у новій редакції стаття відповідає загальному підходу ЦКУ (ст. ст. 377, 796, 1225 ЦКУ), за яким земельна ділянка поділяє юридичну долю розташованого на ній нерухомого майна. Разом із тим, дане правило є непростим та проблемним у реалізації (див. коментар до ст. 120 ЗКУ).

Багаторічні насадження. Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗКУ (див. також ч. 3 ст. 373 ЦКУ), «право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на … багаторічні насадження, які на ній знаходяться». Вважаємо, що це дозволяє вважати багаторічні насадження приналежністю земельної ділянки, яка зазвичай слідує її юридичній долі. Проте є і винятки, прямо передбачені законодавством: так, при паюванні земель та майна колективних сільськогосподарських підприємств законодавство відносить багаторічні насадження до майна, яке не підлягає паюванню (п. 21 Методики уточнення складу і вартості пайових фондів майна членів колективних сільськогосподарських підприємств, у тому числі реорганізованих, затв. постановою КМУ від 28.02.2001 N 177), земельні ж ділянки під насадженнями паюються між суб’єктами права на земельну частку (пай).

Коментар до статті 79. Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

1. У разі призначення покараний у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.

2. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком

до семи років, суд може покласти на засуджену обов’язки, передбачені у статті 76 цього Кодексу.

3. Контроль за поведінкою засуджених здійснюється органами кримінально-виконавчої системи.

4. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє Її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком.

5. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала Її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про ЇЇ небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду.

6. Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях 71 і 72 цього Кодексу.

1. Передбачене ст. 79 звільнення від відбування покарання з випробуванням є проявом гуманізму до засудженої, її дитини, батька цієї дитини та їхніх близьких родичів. Відповідно до ч, 1 ст. 79 таке звільнення від покарання допускається тільки: 1) щодо вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років; 2) при призначенні їм покарання у виді обмеження волі, а також при призначенні покарання у виді позбавлення волі, крім позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Отже, вказане звільнення від відбування покарання не може бути застосоване щодо: а) жінок, які не е вагітними, не мають дітей, у т.ч. позбавлені відповідно до закону батьківських прав, або мають дітей віком понад сім років; б) засуджених до таких видів основних покарань, як штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, довічне позбавлення волі; в) засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти за тяжкі та особливо тяжкі злочини.

Жінки, засуджені до позбавлення волі на строк більше п’яти за злочини, які не є тяжкими чи особливо тяжкими (це може статися у разі призначення Їм покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків шляхом повного чи часткового складання призначених покарань відповідно до ст. ст. 70 — 72), можуть бути звільнені від покарання на підставі ст. 79.

Закон прямо не передбачає інших обмежень, крім зазначених вище, за наявності яких суд не може застосовувати звільнення від відбування покарання з випробуванням до вказаних категорій жінок. Але застосування цього виду звільнення від покарання є правом, а не обов’язком суду. Тому, вирішуючи питання про можливість його застосування, суд бере до уваги такі обставини, як зловживання засудженою алкогольними напоями, вживання наркотичних засобів або психотропних речовин, наявність захворювання, що становить небезпеку для здоров’я дитини та інших

людей, можливість забезпечити належні умови для виховання дитини тощо.

На відміну від загального виду звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст, ст. 75-78), суд, застосовуючи розглядуваний вид звільнення від відбування покарання з випробуванням, може звільнити засуджених жінок від відбування як основного, так і додаткового покарання.

2. Тривалість іспитового строку визначається межами строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку. Відповідно до закону жінкам у зв’язку з вагітністю і пологами надається відпустка тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі ускладнених пологів або народження двох і більше дітей — 70) днів після пологів. Жінкам, віднесеним до 1-4 категорій осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, така відпустка надається тривалістю 180 днів (90 — до пологів і 90 — після пологів).

Мінімальної межі іспитового строку законом не встановлено. Тому видається, що закон не виключає можливості застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням як до жінок, які мають дітей віком, наприклад, шість з половиною років (з шестимісячною тривалістю іспитового строку), так і до вагітних жінок (з максимальною тривалістю іспитового строку до семи років і 90 днів).

3. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засуджену один або декілька обов’язків, які передбачені ч. 1 ст. 76 (про Їх зміст див. коментар до ст. 76).

4. Застосування до засудженої звільнення від відбування покарання з випробуванням закон пов’язує із здійсненням контролю за ЇЇ поведінкою з боку органів виконання покарань за місцем проживання засудженої. Контроль полягає у постійній перевірці’ дотримання засудженою умов, за яких випробування має вважатися успішним (ч, 3 ст. 79). В разі порушення нею цих умов відповідний орган кримінально-виконавчої системи вносить подання до суду про направлення засудженої для відбування покарання згідно з вироком суду (ч. 5 ст. 79>.

5. Випробування буде вважатися успішним (ч. ч. 1, 2, 5 і 6 ст. 79) за умови, якщо засуджена: 1) не вчинила нового злочину протягом визначеного судом іспитового строку; 2) виконала протягом цього ж строку покладені на неї судом обов’язки; 3) не вчиняла систематично правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення (про поняття таких правопорушень див. коментар до ст. 78); 4) не вчинила інші дії, передбачені ч. 5 ст. 79, а саме: а) не відмовилася від дитини; б) не передала дитину в дитячий будинок; в) не зникла з місця проживання; г) не ухилялася від виховання дитини і догляду за нею.

Дотримання зазначених умов протягом усього іспитового строку свідчить про те, що засуджена цілком довела своє виправлення і підлягає звільненню від покарання, (ч. 4 ст. 79), що також тягне за собою визнання її такою, що не має судимості (п. 1 ст. 89).

Недотримання хоча б однієї із вказаних умов зобов’язує суд направити засуджену ,аля відбування покарання, призначеного вироком (ч. 4 ст. 79).

7. У разі вчинення засудженою протягом іспитового строку нового злочину суд призначає покарання за сукупністю вироків за правилами, визначеними у ст. ст. 71 і 72 (ч. 6 ст. 79). Детальніше про це див. коментар до ст. 78.

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. (ст. 30).

Закон України » Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р.

Мего-Інфо — Юридична бібліотека №1

Юридична бібліотека України

Популярні розділи

Всього на сайті:

Дисертацій з права онлайн: 62

Підручників з права онлайн: 37

НПК кодексів України онлайн: 16

Коментарі кодексів

Веломагазин Украины №1

OBOD.com.ua

Доставка БЕСПЛАТНО. Со склада

Галузі права

  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 307.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 410.
  • strict warning: Non-static method Pagination::getInstance() should not be called statically in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.
  • strict warning: Only variables should be assigned by reference in /home/povnator/public_html/mego.info/sites/all/modules/pagination/pagination.module on line 344.

Стаття 79. Час, протягом якого сплачуються аліменти одному з подружжя

1. Аліменти присуджуються за рішенням суду від дня подання позовної заяви.

2. Якщо позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення відповідача від їх сплати, суд, залежно від обставин справи, може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, але не більше як за один рік.

3. Якщо один із подружжя одержує аліменти у зв’язку з інвалідністю, сплата аліментів триває протягом строку інвалідності.

У разі подання відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на відповідний строк без додаткового рішення суду про це.

1. В разі невиконання обов’язку по утриманню один з подружжя (колишнього подружжя), який має відповідне право, може звернутися до суду з вимогою про сплату аліментів. Позов може бути заявлено протягом усього часу існування права, незалежно від стану відносин між сторонами зобов’язання. На вимоги, що випливають із сімейних відносин, у тому числі про стягнення аліментів, позовна давність не поширюється, крім передбачених у законі випадків (ч. 2 ст. 268 ЦК України, ч. 1 ст. 20 СК України). Тому не має значення, скільки часу минуло з моменту порушення права на утримання.

Позов може бути заявлено самою особою, яка має право на утримання, а у передбачених законом випадках опікуном або піклувальником такої особи. Самостійно звернутися до суду з відповідним позовом може і неповнолітня особа, яка має право на утримання. Відповідно до ч. 3 ст. 29 ЦПК України у випадку реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона здобуває цивільну процесуальну дієздатність із моменту реєстрації шлюбу. Позов може бути подано за місцем проживання позивача (стягувача аліментів) або відповідача (ст. ст. 109, 110 ЦПК України).

За загальним правилом аліменти присуджуються на майбутнє від дня пред’явлення позову. Якщо позовна заява подана безпосередньо до суду, позов вважається пред’явленим від дня його прийняття. Якщо позовна заява відправлена через поштове відділення зв’язку, днем пред’явлення позову вважається календарна дата, зазначена на поштовому штемпелі, а не дата його надходження в канцелярію суду.

2. Суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час, якщо буде встановлено, що позивач вживав заходів щодо одержання коштів на утримання від відповідача, але не міг їх одержати внаслідок ухилення останнього від їх сплати. Таким чином, суд має встановити, що мали місце: 1)дії позивача, спрямовані на одержання коштів на утримання від відповідача; 2) дії відповідача по ухиленню від надання утримання.

Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розуміють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (бездіяльність) зобов’язаної особи, спрямовані на повне або часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного розміру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживання з метою запобігання сплати аліментів; приховання свого місцезнаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов’язку по утриманню. Іноді сюди відносять і ухилення з тією ж метою від трудової діяльності (наприклад, звільнення з роботи). Однак останнє є досить сумнівним. Факт ухилення від надання утримання може мати місце тоді, коли особа має у своєму розпорядженні які-небудь кошти, але не бажає їх надавати. Якщо ж особа не працює й у зв’язку із цим не має доходів, до неї не можуть застосовуватися будь-які санкції, оскільки, як відомо, примушення будь-кого до праці чинним законодавством не допускається.

Ухилення від сплати аліментів завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність) відповідача. Тому позивач має подати суду докази того, що, діючи тим або іншим способом, відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обов’язку по утриманню. Якщо в результаті психічного розладу, тяжкої хвороби або іншої поважної причини особа не може виконувати сімейний обов’язок, вона не вважається такою, що ухиляється від його виконання (ч. 3 ст. 15 СК України).

Заходи, які має вживати позивач щодо одержання аліментів, можуть полягати у спробах установити місцезнаходження, місце роботи зобов’язаної особи, укласти договір про сплату аліментів тощо.

Аліменти за минулий час присуджуються не більше як за один рік, залежно від обставин справи. Значення має, саме з якого часу відносно моменту виникнення права на утримання позивач вживав заходів щодо одержання аліментів від відповідача. Наприклад, якщо позивач звернувся до суду через рік з моменту виникнення у нього права на утримання, надавши докази вживання заходів щодо одержання аліментів і ухилення відповідача від їх сплати протягом останніх півроку, суд може постановити рішення про стягнення аліментів за минулий час лише за останні півроку. Не має значення, з яких причин позивач не вдавався до примусового стягнення аліментів раніше. Вважається недоцільним обтяжувати відповідача виплатами за минулий період, якщо позивач не вживав заходів щодо одержання аліментів з особистих мотивів, а відповідач не створював до цього перешкод.

Розмір аліментів за минулий час визначається за загальними правилами (ст. 80 СК України), з урахуванням змін матеріального і (або) сімейного стану платника або одержувача аліментів, якщо такі сталися протягом цього періоду.

Можна додати, що стягнення аліментів на користь одного з подружжя за минулий час є новим для СК України. В Кодексі про шлюб та сім’ю України такої норми не було.

3. За загальним правилом кінцевий момент стягнення аліментів в рішенні суду не визначається, тому що невідомо наперед, протягом якого часу триватиме право на утримання. В окремих випадках тривалість існування права на утримання чітко зазначена в законі (абз. 2 ч. 4 ст. 76, ст. ст. 84, 86 СК України). Тривалість існування права на утримання (і у відповідних випадках час, протягом якого сплачуються аліменти), за загальним правилом, не залежить від часу виникнення права — під час шлюбу чи після його розірвання.

Право на утримання, яке виникло внаслідок досягнення одним з подружжя (колишнього подружжя) пенсійного віку, триває довічно. Право на утримання, яке виникло у зв’язку з інвалідністю, — протягом строку інвалідності. В обох випадках право на утримання припиняється у разі відпадання умов, необхідних для існування права на утримання (див. коментар до ст. 82 СК України).

В ч. 3 ст. 79 СК України закріплене окреме правило, згідно з яким не вимагається додаткового звернення до суду кожного разу при продовженні строку інвалідності. У разі подання до органу державної виконавчої служби відповідного документа про продовження строку інвалідності стягнення аліментів продовжується на зазначений в ньому строк.

4. В СК України не встановлено спеціальних правил для виникнення права на утримання того з подружжя, хто є неповнолітнім (див. п. 12 коментарю до ст. 75 СК України). Можна припустити, що за аналогією закону право на утримання у неповнолітньої особи може виникати, якщо: 1) вона не має трудової правосуб’єктності або щодо неї встановлено інвалідність; 2) неповнолітня особа потребує матеріальної допомоги; 3) другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу. За таких умов той з подружжя, який є неповнолітнім, може втрачати право на аліменти у випадку відпадіння хоча б однієї з вказаних умов, у першу чергу, у разі досягнення особою повноліття.

Український юридичний портал

Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов’язаний повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Поділ щорічної відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Невикористана частина щорічної відпустки має бути надана працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

Відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, установи, організації з додержанням вимог частини шостої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством.

(Стаття 79 із змінами, внесеними згідно з Указом ПВР№ 4617-Ю від 24.01.83; Законом№ 871-12від 20.03.91; в редакції Закону № 117-XIV (117-14) від 18.09.98)

1. Щорічні відпустки надаються працівникам за відпрацьований робочий рік, який відраховується з дня укладання трудового договору (частина перша ст. 6 Закону України «Про відпустки»).

2. Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці, а також за особливий характер праці (працівникам з ненормованим робочим днем, окремим категоріям працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я) надається понад щорічну основну відпустку за однією підставою, обраною працівником. Порядок надання додаткової відпустки з кількох підстав встановлено постановою Кабінету Міністрів України № 1290 від 17 листопада 1997 р. (Зібрання законодавства України. — 1998. — № 2. — Ст. 66).

3. Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї (частина друга ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

4. Щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року (частина четверта ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

5. Відповідно до частини першої коментованої статті та частини п’ятої ст. 10 Закону України «Про відпустки» право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи наданому підприємстві, в установі, організації.

6. У разі надання працівникові щорічних основної та додаткових відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.

Проте до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві щорічні відпустки повної тривалості за бажанням працівника надаються:

1) жінкам — перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

3) особам віком до вісімнадцяти років;

4) чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами;

5) особам, звільненим після проходження строкової військової або альтернативної (невійськової) служби, якшо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців не враховуючи часу переїзду на постійне місце проживання;

6) сумісникам — одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;

7) працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання екзаменів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;

8) працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не отримали за неї грошової компенсації;

9) працівникам, які мають путівку (курсовку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;

10) батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;

11) в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором (частина сьома ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

7. До інших випадків, передбачених законодавством, можна віднести п. 13 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист» (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 40—41. — Ст. 249), відповідно до якого ветерани військової служби мають право на щорічну відпустку повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві, в установі чи організації.

8. Після першого року роботи щорічна відпустка працівникові може бути надана в будь-який час відповідного робочого року.

9. З урахуванням необхідності забезпечення нормальної роботи підприємства, установи, організації відпустки працівникам надаються рівномірно протягом усього року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, що складаються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим або іншим органом, уповноваженим на представництво трудовим колективом, на кожний календарний рік і доводяться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку. Конкретний період надання щорічних відпусток в межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

З метою забезпечення рівномірності чергових відпусток рекомендується надавати їх не тільки з першого чи п’ятнадцятого числа за календарем, а рівномірно розподіляти їх протягом кожного місяця.

Поряд з цим відпустки можуть надаватися працівникам не тільки послідовно один за одним, але й одноразово всім їм або певним їх групам. Зокрема, це може бути у зв’язку з тимчасовим припиненням роботи підприємства, установи, організації чи ремонт устаткування.

10. Затверджені графіки відпусток є обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Будь-які зміни в них можливі, як правило, лише за взаємною домовленістю між власником або уповноваженим ним органом і відповідним працівником. Але в разі несподіваного припинення робіт на підприємстві, в установі, організації чи в окремих їх структурних підрозділах у зв’язку з виробничою аварією, стихійним лихом тощо, коли надання відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, відпустки можуть бути надані працівникам з істотним відхиленням від раніше встановленої за графіком черговості.

11. При складанні графіків відпусток враховуються вказівки, що містяться з приводу цього в колективних договорах, а також відповідні вимоги чинного законодавства. Зокрема, частиною дванадцятою ст. 10 Закону України «Про відпустки» встановлено, що за бажанням працівника щорічні відпустки надаються в зручний для нього час:

1) особам віком до вісімнадцяти років;

3) жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї;

4) жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда;

5) одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;

6) дружинам (чоловікам) військовослужбовців;

7) ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;

8) ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а Також особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;

9) батькам-вихователям дитячих будинків сімейного типу;

10) в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

12. До інших випадків, передбачених законодавством, можна віднести п. 12 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби та їх соціальний захист» (Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 40-4. — Ст. 249), відповідно до якого ветеранам військової служби надається право використання щорічної відпустки за місцем роботи у зручний для них час.

13. Керівним працівникам навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним та науковим працівникам щорічні відпустки повної тривалості у перший та наступні робочі роки надаються у період літніх канікул незалежно від часу прийняття їх на роботу (частина тринадцята ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

14. Громадянам, віднесеним до 1 та 2 категорій постраждалих від Чорнобильської катастрофи, передбачено використання щорічних відпусток у зручний для них час (п. 22 ст. 20 і ст. 21 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 16. — Ст. 200; — 1992. № 13. — Ст. 178; 1992. — № 37. — Ст. 543).

15. Працівникам, які навчаються у навчальних закладах без відриву від виробництва, щорічні відпустки за їх бажанням приєднуються до часу проведення настановчих занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та екзаменів, часу підготовки і захисту дипломного проекту та інших робіт, передбачених навчальною програмою (частина чотирнадцята ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

16. Працівникам, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, щорічні відпустки за їх бажанням надаються з таким розрахунком, щоб вони могли бути використані до початку навчання в цих закладах (частина п’ятнадцята ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

17. Працівникам художньо-постановочної частини і творчим працівникам театрів щорічні відпустки повної тривалості надаються в літній період наприкінці театрального сезону незалежно від часу прийняття їх на роботу (частина шістнадцята ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

18. Установлений коментованою статтею поділ відпустки працівника може відбутися тільки тоді, коли він сам про це просить у зв’язку з певними обставинами, які в нього склалися. Власник або уповноважений ним орган не вправі виступати ініціатором поділу на частини відпустки працівника. Поділ відпустки допускається за умови, що працівник зможе відпочити протягом не менш як чотирнадцять календарних днів безперервно. При цьому невикористана частина відпустки надається з дня тижня, що є наступним за днем закінчення попередньої використаної її частини. Невикористану частину щорічної відпустки має бути надано працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після його закінчення (частини шоста та сьома коментованої статті, частини перша і друга ст. 12 Закону України «Про відпустки»).

19. З прийняттям Закону України «Про відпустки» стало можливим відкликання працівника з щорічної відпустки. Проте воно може відбутися: лише за згодою працівника; за умови, що основна безперервна частина відпустки становитиме не менш як 14 календарних днів; у таких випадках: для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки (ст. 12 Закону україни «Про відпустки» та частина восьма коментованої статті).

20. До інших випадків, передбачених законодавством, можна віднести можливість відкликання з щорічної відпустки державних службовців (п. З ст. 20 Закону України «Про державну службу»).

21. Оскільки відкликання з відпустки допускається лише за згодою працівника, відмову його (незалежно від причини) від виконання розпорядження власника або уповноваженого ним органу про вихід на роботу до закінчення щорічної відпустки немає підстав розглядати як порушення трудової дисципліни.